18 мая в Украине - День памяти жертв депортации народов Крыма

«Я душу пустив у душу народу…»(до 150-річчя від дня народження Василя Семеновича Стефаника)

Дзвони Чорнобиля (віртуальна виставка)

 

Чорнобильська катастрофа – екологічно-соціальна катастрофа, спричинена вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції в ніч на 26 квітня 1986 року, розташованої на території України (у той час – Української РСР). Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Відбувся радіоактивний викид потужністю в 300 Хіросім.    Чорнобиль – явище планетарного масштабу, яке вплинуло на долі мільйонів людей, що проживали на значних територіях України, Білорусії, Росії. Чорнобиль залишив радіоактивний слід на території десятків країн Північної півкулі., включаючи Швецію, Польщу, Грузію, Німеччину, Туреччину, США, Японію та інші країни. Катастрофа поставила перед людством ряд науково-технологічних, міжнародно-правових, медичних, культурно-психологічних та соціально-економічних проблем, більша частина яких не втратила своєї актуальності в ХХІ столітті.

502.5(477) К43            Кірімов І. З. Звізда Полин, або Запланована катастрофа: Есе / Іван Захарович Кірімов. – Ужгород: ІВА, 2006. – 56 с.      Чорнобильська катастрофа не тільки висвітила знеосібне ставлення керівників колишнього СРСР до використання ядерної енергетики, але й засвідчила факт замовчування та брехні владних структур стосовно подій, які відбувалися на ЧАЕС як протягом її доаварійної роботи, так і (особливо) після техногенної катастрофи 26 квітня 1986 року. Ядерна аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції показала, як на долоні, що вона була запланована бездумністю. Як наслідок, забруднено викинутим з жерла реактора радіонуклідами величезні території теперішніх України, Білорусії та Росії.    У зв’язку з радіоактивним опроміненням багато людей, які проживають в епіцентрі катастрофи та навколо нього, померли, тисячі хворіють і не завше мають можливість безплатно лікуватися. Чорнобильська біда на кілька (якщо не на десятки) поколінь важким тягарем лягла на серця, душі та свідомість людей. Це застереження для всього людства.

621.039 Г93       Губарев В. С. Зарево над Припятью: записки журналиста / Владимир Степанович Губарев. – М.: Молодая гвардія, 1987. – 239 с.      Книга письменника і журналіста, редактора газети «Правда» по відділу науки оповідає про аварію на Чорнобильській АЕС, про історію розвитку вітчизняної атомної промисловості, про сьогодення і майбутнє мирного атома.

621.039 Ч49     Чернобыль: события и уроки. Вопросы и ответы / В.Я.Возняк, А.П.Коваленко, С.Н.Троицкий. – М.: Политиздат, 1989. – 278 с.      У книзі подано інформацію з питань, пов'язаних з аварією на Чорнобильській АЕС. В основу відповідей покладені висновки Урядової комісії, що розслідувала причини аварії і організуючою роботи по ліквідації її наслідків, а також доповідь радянської сторони на нараді експертів МАГАТЕ.     Видання ілюстроване. Розраховано на широке коло читачів.

621.039.5 Б61        Біль і тривоги Чорнобиля / упоряд. Ю.В.Сафонов. – К.: ВАТ «Вид-во Київська правда», 2006. – 288 с.      Книга «Біль і тривоги Чорнобиля» – колективна розповідь про найбільш техногенну катастрофа в історії людства, з часу якої минуло вже два десятки літ. Автори, що були безпосередніми свідками і учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, діляться своїми спогадами про тривожні для України й усього світу дві весни й літа 1986-го, розмірковуючи над долями чорнобильців, болючими проблемами відчуженої тридцяти кілометрової зони і самої станції, розглядають і прогнозують розвиток ситуації навколо ЧАЕС. Їхня розповідь доповнена фото сюжетами про подолання наслідків Чорнобильської трагедії – двадцятилітньої давнини й сучасниками

940(477)(075.8) И90                   Історія України ХХ-ХХІ століття: навч. посіб / П.П.Панченко, Н.П.Барановська, С.С.Падалка та ін.; за заг. ред. В.А.Смолія. – К.: Знання, 2004. – 582 с.      У начальному посібнику в контексті нових підходів висвітлюється історія України від початку ХХ ст. до наших днів. Детально розглядаються події другої половини минулого століття. У навчальному посібнику чільне місце займає питання «Українське суспільство після Чорнобильської катастрофи». Необхідно зазначити, що Чорнобильська трагедія зумовила особливості сьогодення незалежної України, її вплив на екологію, економіку, політику та морально-етичні аспекти життя людей і держави став певною мірою визначальним.    Для студентів та викладачів вищих навчальних закладів, учнів і вчителів старших класів загальноосвітніх шкіл, усіх тих, кого цікавить новітня історія України.

У2 Щ61 Щербак Ю.Н. Чернобыль: Документальное повествование / Юрий Николаевич Щербак. – М.: Советский списатель, 1991. – 464 с.      Книга відомого українського письменника Юрія Щербака присвячена чорнобильській трагедії 1986 року. Документальне оповідання «Чорнобиль» задумано автором як художнє дослідження причин аварії на Чорнобильській АЕС: у книзі звучать голоси селян і академіків, оперативного персоналу АЕС і пожежників, військових фахівців і священиків. За розповідями очевидців вперше реконструйована картина розвитку аварії, в оповіданні використані численні невідомі до сих пір публікації західної преси з приводу чорнобильських подій.

94(477).09 А65            Андржеевский A. B. Чернобыльская быль / Анатолий Викторович Андржеевский. – Кривой Рог: Дионис (ФЛ-П Чернявский Д.A.), 2011 – 108 с.    У цій книзі висвітлені спогади учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Анатолія Андржеєвського  про Чорнобиль, про ліквідаторів Чорнобильської катастрофи, які ризикуючи життям і здоров’ям, виконували свій святий обов’язок, рятуючи від біди не одне покоління мешканців багатьох країн. Автор  наголошує на масштабах трагедії та наслідках для нащадків, міркує про знаходження способів усунення руйнівних наслідків діяльності людини.

До Дня культури

 

 Він був запроваджений на честь прийняття 15 квітня 1935 року міжнародної угоди “Про охорону художніх та наукових установ та історичних пам’яток” (відома як Пакт Реріха). Це перший в історії міжнародний договір про захист культурної спадщини, який встановив пріоритет захисту культурних цінностей перед військовою необхідністю.  “Культура” у перекладі із санскриту означає “шанування світла”, що відображається у прагненні до пізнання прекрасного, ідеалів і самовдосконалення.

до Дня народження великого Кобзаря

Сьогодні минає 207 років від дня народження національного генія і пророка, духовного батька українства Тараса Григоровича Шевченка.

Поетична спадщина Кобзаря – це понад 240 творів, а живописна – приблизно 1200 робіт (олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків). Тож навіть якби Шевченко не став геніальним поетом, то він все одно був би відомий світові як великий український художник. Творчість Шевченка-поета й Шевченка-художника ідейно й тематично єдині, взаємопов’язані і доповнюють одна другу

Шевченко – творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того «національного сорому», який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу.

Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу, і серед цих заповітів перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її... во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

"Ні я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає" (книжкова виставка до 150 річчя Л. Українки)

До 150 річчя з Дня народження Л. Українки

Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ століть. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

( джерело: http://uchoose.info/lesya-ukrayinka-pro-shho-ne-pyshut-u-pidruchnykah/) 

Шляхетна дама

Одним із дієвих методів віднадити від української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При згадці про укрліт в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі не оселянювали все українське.

У цьому контексті справжня, а не підручникова Леся Українка, руйнує багаторічні потуги зобразити нас неповноцінними. Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.   

Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

Ці люди не працювали фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і подорожі. Отже, вони мали час задуматися не лише над матеріальним, тому були творцями й активними учасниками «Старої громади». Не дивно, що їхні діти стали засновниками «Плеяди». І якщо «Стара громада» – це про національне, коли хочете – етнографічне, то члени «Плеяди» збиралися вже читати, перекладати й обговорювати Ґете, Мольєра та Шиллера. Водночас, вони не були відірвані від національного контексту, але вже не мали того романтичного замилування минувшиною, дивлячись на неї з точки зору своєї доби.

«Плеяда», поміж іншим, уклала, як казала Українка, «програмку книжечок по історії», де вона «взяла Хмельниччину, Слав[инський] — київський княжий період від Володимира, Людя — Галицьке княжество». Один лист Лесі Українки Михайлу Кривинюку показує, що саме вона ставила собі за мету, беручись за цей освітній проєкт «для народу»: «Моя робота буде, звісно, компілятивною, а не учено-творчою, та все ж, може, моя компіляція послужить хоть якимсь «противоядием» тим брошуркам про Хмельниччину і «возсоединение», що служать досі єдиною історією України на «народных чтениях» і, може, таки труять не раз думку народню. Поряд з тим се буде проба показати органічний зв’язок нашої недавньої минувшини і її ідеалів з теперішнім нашим становищем і всесвітніми демократичними ідеалами». Ну чим не нинішня протидія російській пропаганді і популяризація євроінтеграції?!

Тож Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображали в СРСР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – «Українському Парнасі»), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.

Міська євроінтеграторка

Попри відому ще дитячу любов до Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, «від отельово-ресторанного життя», – воно не було їй чуже. Її подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: «… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…» Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11: «…хоч мене знайомі закликали до себе, – мені було краще в отелі, бо не залежніше».

У Львові, замість трьох, вона провела чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: «… у пьятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в Чернівцях». Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо, теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину швидше. Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.

Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: «Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…»

Хай буде нам у 2021 році соромно, що досі сперечаємось у питаннях, на які Леся Українка дала відповідь ще в позаминулому столітті: «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світа ні того що в вікні, ні того що поза вікном». Знову ж таки в листі дядькові читаємо, який вона бачить вихід: «Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу».

Безапеляційна патріотка

Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з «Оргії» та «Боярині» комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): «Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки».

Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: «Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце».

Письменниця закликала не обмежуватися російською літературою і контекстом (до Драгоманова з Відня, 1891): «…недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі як російська». А ось що вона пише в березні 1902 року сестрі Ісидорі із Сан-Ремо : «Було тут «утро», що врядили приїжджі росіяни з Ніцци, але таке погане, що не тільки акторам, а навіть публіці було сором і ніяково дивитись одним на других… І програма така, як я не люблю, все якісь уривки, qui n’avaient ni queue ni tête (без початку і кінця – ред.). Ми всі дуже жалували, що пішли (нас затяг лікар і одна з актрис, ніяково було не піти), і ми з Наташею дали урочисте слово перед лицем вічного моря, що більш ми за границею на жадні російські «благоглупости» не підемо, хоч би нас на ретязі тягли».

Звісно, таке ставлення до метрополії не було безпідставним і суто емоційним. Це було природнє ставлення патріотки поневоленої країни до свого окупанта, але не більше: «Я не знаю, звідки пішла ся слава, що я така ненавидна націоналістка? Часто люде, познайомившись, дивуються, що я не їм великоросів, поляків і инш[их]…» (лист до Кривинюка М.В., 1897).

Коли Володимир Винниченко погрожував перейти в російську літературу, яка, мовляв, оцінить його талант краще, –  Леся Українка сприйняла це дуже болісно. Здається, в тій же «Оргії» (де «Рим ходив у Грецію до школи») вона звертається саме до нього: «Ти не продався, — гірше!  Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче. Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?» І це при тому, що сама Українка казала про себе як про «почитаєму, але не читому». Аудиторія у неї з`явилася вже після смерті – у 20-х роках, коли Микола Зеров у 1926 році сказав, що, нарешті, виріс читач для Лесі Українки.

Інтелектуалка

Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала й однією з небагатьох сучасників розгледіла масштаб генія Гауптмана, чиї твори вабили письменницю саме інтелектуальністю. Вона казала, що його п`єси «сповнені думки». Зрештою, «Лісова пісня» написана поверх його «Потопленого дзвону». Маючи Гауптмана за взірець, письменниця була дуже критичною до себе та колег: «Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчились, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».

Багато вчителів української літератури будуть шоковані, проте Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…»

Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово «модернізм» у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

Феміністка

Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. «Камінний господар» – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.

Femme moderne бачимо і в драмі «Блакитній троянді», яку називали «дамською», вказуючи на її «безнадійний песимізм та безоглядний розпач». Старий лікар Проценко констатує, що «між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб». Ідеться про істерію, якою «хворіє» героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач. 

Ви, певно, чекаєте, коли ж буде полуничка про Ольгу Кобилянську? А її не буде. Їхнє листування, справді, дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається, вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.

У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.

Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвину з її тілом несли жінки.

Автор – Andriy Klymchuk , консультував – Євгеній Стасіневич